Бондаренко Людмила Анатоліївна
Дата народження 15.04.1976 р. Народилася в селі Личкове,
Магдалинівського району, Дніпропетровської області. Відмінно закінчила
Личківську середню школу І-ІІІ ст., вступила до Дніпропетровського державного
університету на геолого-географічний факультет. У 1999 році отримала диплом
спеціаліста та здобула кваліфікацію географа, викладача.
Працює в Малокозирщанському навчально-виховному комплексі
«Школа-дошкільний заклад» заступником з навчально-методичної роботи. Викладає
географію. Має вищу кваліфікаційну категорію. Стаж педагогічної роботи складає
12 років. Серед захоплень – вишивка хрестом. Здавна пише вірші.
Дружина та мама: має двох дітей – доньку Яну, та сина
Євгенія.
***
А це було у мами у дворі –
Цвіли сади і квіти розквітали.
Ми гралися, неначе уві сні,
А мама лише стиха посміхалась.
Он біля зрубу бджоли загули,
А ми, малі, зчудовано мовчали
І пара піднімалась від землі -
Оце усе я й
досі пам’ятаю.
Немає мами, й двору вже нема
Чужі там люди здавна хазяйнують.
А спомин знов спливає недарма,
Думки летять, а я їх знову чую.
***
Це було так давно, але ж, ніби, недавно
У дитинстві, чи в юності навпаки
Я любила чарівні вересневі світанки,
І гуляла під місяцем залюбки.
Але де б не була, і що б я не робила,
Моя мама чекала мене допізна.
І заснуть не могла, і постіль не стелила –
Як же спати самій, як дитини нема?
Ну а я лише зараз все це розумію,
Коли маю своїх найрідніших дітей.
Розумію і сум, і тривогу, й надію,
Розумію усе. Але ж пізно тепер.
Чомусь так сумно, як згадаю маму
Її нема, а в пам’яті
– жива
Так швидко дні вперед летять роками,
А ти,матусю, все- ж була права,
Коли казала : «Не спіши, не треба,
Ще встигнеш в вир пірнути у життя»
А я спішила. Зорі гасли в небі
Тоді не розуміла до пуття:
На все свій час, на все своя молитва.
Тепер я знаю. Та тебе нема.
Мені так сумно. У душі сум’яття.
Тебе нема. Та ти в мені жива.
***
Простить саму себе –
Та й жить без болю.
По краю, ще по краю
Від любові.
У серці без печалі
Та образи.
І жить би так життя
Отут одразу.
Не почувать провину
За собою
І щоб любов була
Та не журбою.
Саму себе простить,
Душі дать спокій.
Що буде- те моє,
Не знаю поки.
Бо сум не відпуска,
А лиш тримає.
А треба далі йти,
І жити далі.
***
Осень
– это я,
Я
– это листва
Душу
жжет огонь желтым светом.
Ждешь,
что все пройдет,
Только
в сердце – лед,
И
не быть ему вновь согретым.
Как
же это так –
Пепел,
тлен и мрак –
А
в глазах – то восторг, то смятенье.
Осень
– это я
Желтая листва,
А
поэтому нет мне прощенья.
***
Расплескалась
осень по дворам,
По
садам, по веткам старых кленов.
И
похмельем душу обдала,
Закружила
воздух синим звоном
Сотни
тысяч тлеющих костров
Догорают
в мареве из пепла.
Ничего, кроме осенних снов,
Ничего,
кроме тоски от ветра.
Разлилась…В
глазах янтарь и мед,
На
душе дождливое ненастье.
Может,
в радость этот желтый лед?
Может,
в этом меде мое счастье?
***
Мне бы снова
рассказать о листопаде,
И о том, что
листья не дают забыть,
И об осени,
что дышит желтым ядом,
И о лете,
что уже не возвратить.
Снова боль смешается с прохладой,
А душа сквозь пальцы утечет.
Я жалею о своих утратах,
Только время больше не спасет.
Не залечит
давнишние раны,
Не вернет
ушедшее опять.
Знаю, осень,
снова ты за гранью
Я с тобой.
Не время себе лгать.
***
Якби ж то не боліло знову серце
Від спогадів пекучого вогню.
Якби ж то не блищали слізьми очі
І кров не зупинялась від жалю.
Якби ж то я
могла собі простити
Всі помилки, й
продовжувала б жить.
Але, нажаль, нічого не змінити
Таке життя. Це
треба розуміть
Або прийняти це і жити далі,
Або не жити, мабуть, взагалі.
Не знаю, бо болить і не вщухає.
Не знаю, тому й тяжко так мені.
***
Желтым медом
береза облита,
Ели тленом
зеленым манят.
Что потеряно,
что забыто –
Ведь за
окнами листопад.
Пахнут пеплом увядшие розы,
Догорает небес синева.
И дождя запоздалые слезы,
И летящая сверху листва
Все об осени
тихо шепчет,
День за днем
приближая метель.
Все пройдет
и никто не заметит,
Что зима
где-то там в темноте.
***
Листопад
закрутив у танку жовте листя,
Мідночолим хлоп’ям по садах
пролетів,
Розгубив все тепло калиновим намистом,
Журавлів в дальній край з холодів відпустив.
Знову осінь
сумна заморозить троянди,
Синім подихом
враз роз’ятрить
почуття.
Я не знаю
чому, але так невблаганно
Дні ідуть, не
рахую я їх до пуття.
Закрутив листопад у душі порожнечу.
Хоч дивись-не дивись, та нема вороття.
Ось і зорі згасають тихенько на вечір,
Закінчився ще день… отаке вже життя.
***
Немає правди у журбі. Є каяття.
Життя прожив – отож, не буде вороття.
Хотів змінити
щось напевне, не зумів.
І жив як жив
із Богом в серці як умів.
Гортав роки, немов листочки із книжок.
І шлях крутився і звивався кожен крок.
І Бог у серці,
і молитва – путь земний
Ні, нелегкий і
не спокійний, бо живий.
***
Мамо, мамо… Де ж твоя душа
Прилисток знайшла останній в світі?
Чом же рано ти отак пішла?
Чом мені журбу нема де діти?
Мамо, мамо… Я
тепер сама.
Образ твій у
серці не згасає.
За вікном
хурделиця-зима,
А душа лиш
осінь пам’ятає.
Листя в жовтні над твоїм хрестом,
І страшну гнітючу тишу-тишу.
Мамо, мамо… День іде за днем
Я живу без тебе, бо я мушу.
***
Ось бачиш, мамо, знову сніг навкруг
Чарує душу. Ти ж-бо пам’ятаєш
Як кожен рік надходила зима.
Тебе нема, та ти не відпускаєш.
А я з тих пір
ненавиджу зиму,
Бо ти пішла, а
холод залишила.
Не знаю, мамо,
як же я живу
Та мушу жити,
хоч мені й несила.
Ох, мамо-мамо, як же так бува:
Коли щось є – ти того не цінуєш,
А втратиш – то жалкуєш недарма.
Прости мені, я знаю ти ж –бо чуєш!
Прости своїй
дитині всі гріхи,
Якби ж ти
знала, як тебе бракує!
Той, хто як я,
хоч раз усе втрачав
Той кожну мить
на варт скарбів цінує.
***
Як білим снігом сипле цвітом
вишня,
І день за днем той цвіт
летить-летить…
За ним роки невпинно
тихо-нишком
Ідуть на захід, залишають мить
Солодких снів та споминів щасливих,
Десь там, за ними, пройдене життя.
Ах, вишня-вишня, зваба чарівлива
Немає в твого цвіту вороття.
Отак і я за тим пахучим снігом
Неначе б бігла, та нема куди.
Так тихо-тихо сипле цвітом
вишня
Й оця весна у пам’яті завжди.
***
Снова осень вокруг. Снова душу сжигают сомненья.
Не понять, не простить, не принять эту желтую медь
Дотлевает зола. По осеннему снова веленью
Догорают сады. И весь мир целый год будет тлеть.
За листочком – зима. За ключами – морозные ночи.
За осенним цветком – леденящая стужа ветров.
Снова нету тепла. Снова солнце забъется за тучи,
Но останется память золотых догоревших костров.
