Мої вірші

Бондаренко Людмила Анатоліївна

Дата народження 15.04.1976 р. Народилася в селі Личкове, Магдалинівського району, Дніпропетровської області. Відмінно закінчила Личківську середню школу І-ІІІ ст., вступила до Дніпропетровського державного університету на геолого-географічний факультет. У 1999 році отримала диплом спеціаліста та здобула кваліфікацію географа, викладача.

Працює в Малокозирщанському навчально-виховному комплексі «Школа-дошкільний заклад» заступником з навчально-методичної роботи. Викладає географію. Має вищу кваліфікаційну категорію. Стаж педагогічної роботи складає 12 років. Серед захоплень – вишивка хрестом. Здавна пише вірші.

Дружина та мама: має двох дітей – доньку Яну, та сина Євгенія.

             ***

А це було у мами у дворі –

Цвіли сади і квіти розквітали.

Ми гралися, неначе уві сні,

А мама лише стиха посміхалась.

Он біля зрубу бджоли загули,

А ми, малі, зчудовано мовчали

І пара піднімалась від землі -

Оце  усе я й досі пам’ятаю.

Немає мами, й двору вже нема

Чужі там люди здавна хазяйнують.

А спомин знов спливає недарма,

Думки летять, а я їх знову чую.

                                ***

Це було так давно, але ж, ніби, недавно

У дитинстві, чи в юності навпаки

Я любила чарівні вересневі світанки,

І гуляла під місяцем залюбки.

Але де б не була, і що б я не робила,

Моя мама чекала мене допізна.

І заснуть не могла, і постіль не стелила –

Як же спати самій, як дитини нема?

Ну а я лише зараз все це розумію,

Коли маю своїх найрідніших дітей.

Розумію і сум, і тривогу, й надію,

Розумію усе. Але ж пізно тепер.

Чомусь так сумно, як згадаю маму

Її нема, а в пам’яті – жива

Так швидко дні вперед летять роками,

А ти,матусю, все- ж була права,

Коли казала : «Не спіши, не треба,

Ще встигнеш в вир пірнути у життя»

А я спішила. Зорі гасли в небі

Тоді не розуміла до пуття:

На все свій час, на все своя молитва.

Тепер я знаю. Та тебе нема.

Мені так сумно. У душі сум’яття.

Тебе нема. Та ти в мені жива.

                  ***

Простить саму себе –

Та й жить без болю.

По краю, ще по краю

Від любові.

У серці без печалі

Та образи.

І жить би так життя

Отут одразу.

Не почувать провину

За собою

І щоб любов була

Та не журбою.

Саму себе простить,

Душі дать спокій.

Що буде- те моє,

Не знаю поки.

Бо сум не відпуска,

А лиш тримає.

А треба далі йти,

І жити далі.

             ***

Осень – это я,

Я – это листва

Душу жжет огонь желтым светом.

Ждешь, что все пройдет,

Только в сердце – лед,

И не быть ему вновь согретым.

Как же это так –

Пепел, тлен и мрак –

А в глазах – то восторг, то смятенье.

Осень – это я

Желтая листва,

А поэтому нет мне прощенья.

***

Расплескалась осень по дворам,

По садам, по веткам старых кленов.

И похмельем душу обдала,

Закружила воздух синим звоном

Сотни тысяч тлеющих костров

Догорают в мареве из пепла.

Ничего, кроме осенних снов,

Ничего, кроме тоски от ветра.

Разлилась…В глазах янтарь и мед,

На душе дождливое ненастье.

Может, в радость этот желтый лед?

Может, в этом меде мое счастье?

***

Мне бы снова рассказать о листопаде,

И о том, что листья не дают забыть,

И об осени, что дышит желтым ядом,

И о лете, что уже не возвратить.

     Снова боль смешается с прохладой,

     А душа сквозь пальцы утечет.

     Я жалею о своих утратах,

     Только время больше не спасет.

Не залечит давнишние раны,

Не вернет ушедшее опять.

Знаю, осень, снова ты за гранью

Я с тобой. Не время себе лгать.

***

Якби ж то не боліло знову серце

Від спогадів пекучого вогню.

Якби ж то не блищали слізьми очі

І кров не зупинялась від жалю.

     Якби ж то я могла собі простити

     Всі помилки, й продовжувала б жить.

     Але, нажаль, нічого не змінити

     Таке життя. Це треба розуміть

Або прийняти це і жити далі,

Або не жити, мабуть, взагалі.

Не знаю, бо болить і не вщухає.

Не знаю, тому й тяжко так мені.

***

Желтым медом береза облита,

Ели тленом зеленым манят.

Что потеряно, что забыто –

Ведь за окнами листопад.

     Пахнут пеплом увядшие розы,

     Догорает небес синева.

     И дождя запоздалые слезы,

     И летящая сверху листва

Все об осени тихо шепчет,

День за днем приближая метель.

Все пройдет и никто не заметит,

Что зима где-то там  в темноте.

***

Листопад закрутив у танку жовте листя,

Мідночолим  хлоп’ям по садах пролетів,

Розгубив все тепло калиновим намистом,

Журавлів в дальній край з холодів відпустив.

     Знову осінь сумна заморозить троянди,

     Синім подихом враз роз’ятрить почуття.

     Я не знаю чому, але так невблаганно

    Дні ідуть, не рахую я їх до пуття.

Закрутив листопад у душі порожнечу.

Хоч дивись-не дивись, та нема вороття.

Ось і зорі згасають тихенько на вечір,

Закінчився ще день… отаке вже життя.

***

Немає правди у журбі. Є каяття.

Життя прожив – отож, не буде вороття.

     Хотів змінити щось напевне, не зумів.

     І жив як жив із Богом в серці  як умів.

Гортав роки, немов листочки із книжок.

І шлях крутився і звивався кожен крок.

     І Бог у серці, і молитва – путь земний

     Ні, нелегкий і не спокійний, бо живий.

***

Мамо, мамо… Де ж твоя душа

Прилисток знайшла останній в світі?

Чом же рано ти отак пішла?

Чом мені журбу нема де діти?

     Мамо, мамо… Я тепер сама.

     Образ твій у серці не згасає.

     За вікном хурделиця-зима,

     А душа лиш осінь пам’ятає.

Листя в жовтні над твоїм хрестом,

І страшну гнітючу тишу-тишу.

Мамо, мамо… День іде за днем

Я живу без тебе, бо я мушу.

***

Ось бачиш, мамо, знову сніг навкруг

Чарує душу. Ти ж-бо пам’ятаєш

Як кожен рік надходила зима.

Тебе нема, та ти не відпускаєш.

     А я з тих пір ненавиджу зиму,

     Бо ти пішла, а холод залишила.

     Не знаю, мамо, як же я живу

    Та мушу жити, хоч мені й несила.

Ох, мамо-мамо, як же так бува:

Коли щось є – ти того не цінуєш,

А втратиш – то жалкуєш недарма.

Прости мені, я знаю ти ж –бо чуєш!

     Прости своїй дитині всі гріхи,

     Якби ж ти знала, як тебе бракує!

     Той, хто як я, хоч раз усе втрачав

     Той кожну мить на варт скарбів цінує.

***

Як білим снігом сипле цвітом вишня,

І день за днем той цвіт летить-летить…

За ним роки невпинно тихо-нишком

Ідуть на захід, залишають мить

        Солодких снів та споминів щасливих,

        Десь там, за ними, пройдене життя.

        Ах, вишня-вишня, зваба чарівлива

        Немає в твого цвіту вороття.

Отак і я за тим пахучим снігом

Неначе б бігла, та нема куди.

Так тихо-тихо сипле цвітом вишня

Й оця весна у пам’яті  завжди.

***

Снова осень вокруг. Снова душу сжигают сомненья.

Не понять, не простить, не принять эту желтую медь

Дотлевает зола. По осеннему снова веленью

Догорают сады. И весь мир целый год будет тлеть.

За листочком – зима. За ключами – морозные ночи.

За осенним цветком – леденящая стужа ветров.

Снова нету тепла. Снова солнце забъется за тучи,

Но останется память золотых догоревших костров.