неділя, 8 грудня 2013 р.

Мої вірші

Бондаренко Людмила Анатоліївна
Дата народження 15.04.1976 р. Народилася в селі Личкове, Магдалинівського району, Дніпропетровської області. Відмінно закінчила Личківську середню школу І-ІІІ ст., вступила до Дніпропетровського державного університету на геолого-географічний факультет. У 1999 році отримала диплом спеціаліста та здобула кваліфікацію географа, викладача.
Працює в Малокозирщанському навчально-виховному комплексі «Школа-дошкільний заклад» заступником з навчально-методичної роботи. Викладає географію. Має вищу кваліфікаційну категорію. Стаж педагогічної роботи складає 12 років. Серед захоплень – вишивка хрестом. Здавна пише вірші.
Дружина та мама: має двох дітей – доньку Яну, та сина Євгенія.


             ***
А це було у мами у дворі –
Цвіли сади і квіти розквітали.
Ми гралися, неначе уві сні,
А мама лише стиха посміхалась.

Он біля зрубу бджоли загули,
А ми, малі, зчудовано мовчали
І пара піднімалась від землі -
Оце  усе я й досі пам’ятаю.

Немає мами, й двору вже нема
Чужі там люди здавна хазяйнують.
А спомин знов спливає недарма,
Думки летять, а я їх знову чую.

                                ***
Це було так давно, але ж, ніби, недавно
У дитинстві, чи в юності навпаки
Я любила чарівні вересневі світанки,
І гуляла під місяцем залюбки.

Але де б не була, і що б я не робила,
Моя мама чекала мене допізна.
І заснуть не могла, і постіль не стелила –
Як же спати самій, як дитини нема?

Ну а я лише зараз все це розумію,
Коли маю своїх найрідніших дітей.
Розумію і сум, і тривогу, й надію,
Розумію усе. Але ж пізно тепер.

Чомусь так сумно, як згадаю маму
Її нема, а в памяті – жива
Так швидко дні вперед летять роками,
А ти,матусю, все- ж була права,

Коли казала : «Не спіши, не треба,
Ще встигнеш в вир пірнути у життя»
А я спішила. Зорі гасли в небі
Тоді не розуміла до пуття:

На все свій час, на все своя молитва.
Тепер я знаю. Та тебе нема.
Мені так сумно. У душі сум’яття.
Тебе нема. Та ти в мені жива.

                  ***
Простить саму себе –
Та й жить без болю.
По краю, ще по краю
Від любові.

У серці без печалі
Та образи.
І жить би так життя
Отут одразу.

Не почувать провину
За собою
І щоб любов була
Та не журбою.

Саму себе простить,
Душі дать спокій.
Що буде- те моє,
Не знаю поки.

Бо сум не відпуска,
А лиш тримає.
А треба далі йти,
І жити далі.

             ***
Осень – это я,
Я – это листва
Душу жжет огонь желтым светом.

Ждешь, что все пройдет,
Только в сердце – лед,
И не быть ему вновь согретым.

Как же это так –
Пепел, тлен и мрак –
А в глазах – то восторг, то смятенье.

Осень – это я
Желтая листва,
А поэтому нет мне прощенья.
***
Расплескалась осень по дворам,
По садам, по веткам старых кленов.
И похмельем душу обдала,
Закружила воздух синим звоном

Сотни тысяч тлеющих костров
Догорают в мареве из пепла.
Ничего, кроме осенних снов,
Ничего, кроме тоски от ветра.

Разлилась…В глазах янтарь и мед,
На душе дождливое ненастье.
Может, в радость этот желтый лед?
Может, в этом меде мое счастье?

***
Мне бы снова рассказать о листопаде,
И о том, что листья не дают забыть,
И об осени, что дышит желтым ядом,
И о лете, что уже не возвратить.
     Снова боль смешается с прохладой,
     А душа сквозь пальцы утечет.
     Я жалею о своих утратах,
     Только время больше не спасет.
Не залечит давнишние раны,
Не вернет ушедшее опять.
Знаю, осень, снова ты за гранью
Я с тобой. Не время себе лгать.






***
Якби ж то не боліло знову серце
Від спогадів пекучого вогню.
Якби ж то не блищали слізьми очі
І кров не зупинялась від жалю.
     Якби ж то я могла собі простити
     Всі помилки, й продовжувала б жить.
     Але, нажаль, нічого не змінити
     Таке життя. Це треба розуміть
Або прийняти це і жити далі,
Або не жити, мабуть, взагалі.
Не знаю, бо болить і не вщухає.
Не знаю, тому й тяжко так мені.

***
Желтым медом береза облита,
Ели тленом зеленым манят.
Что потеряно, что забыто –
Ведь за окнами листопад.
     Пахнут пеплом увядшие розы,
     Догорает небес синева.
     И дождя запоздалые слезы,
     И летящая сверху листва
Все об осени тихо шепчет,
День за днем приближая метель.
Все пройдет и никто не заметит,
Что зима где-то там  в темноте.
***
Листопад закрутив у танку жовте листя,
Мідночолим  хлопям по садах пролетів,
Розгубив все тепло калиновим намистом,
Журавлів в дальній край з холодів відпустив.
     Знову осінь сумна заморозить троянди,
     Синім подихом враз розятрить почуття.
     Я не знаю чому, але так невблаганно
    Дні ідуть, не рахую я їх до пуття.
Закрутив листопад у душі порожнечу.
Хоч дивись-не дивись, та нема вороття.
Ось і зорі згасають тихенько на вечір,
Закінчився ще день… отаке вже життя.

***
Немає правди у журбі. Є каяття.
Життя прожив – отож, не буде вороття.
     Хотів змінити щось напевне, не зумів.
     І жив як жив із Богом в серці  як умів.
Гортав роки, немов листочки із книжок.
І шлях крутився і звивався кожен крок.
     І Бог у серці, і молитва – путь земний
     Ні, нелегкий і не спокійний, бо живий.




***
Мамо, мамо… Де ж твоя душа
Прилисток знайшла останній в світі?
Чом же рано ти отак пішла?
Чом мені журбу нема де діти?
     Мамо, мамо… Я тепер сама.
     Образ твій у серці не згасає.
     За вікном хурделиця-зима,
     А душа лиш осінь пам’ятає.
Листя в жовтні над твоїм хрестом,
І страшну гнітючу тишу-тишу.
Мамо, мамо… День іде за днем
Я живу без тебе, бо я мушу.

***
Ось бачиш, мамо, знову сніг навкруг
Чарує душу. Ти ж-бо пам’ятаєш
Як кожен рік надходила зима.
Тебе нема, та ти не відпускаєш.
     А я з тих пір ненавиджу зиму,
     Бо ти пішла, а холод залишила.
     Не знаю, мамо, як же я живу
    Та мушу жити, хоч мені й несила.
Ох, мамо-мамо, як же так бува:
Коли щось є – ти того не цінуєш,
А втратиш – то жалкуєш недарма.
Прости мені, я знаю ти ж –бо чуєш!
     Прости своїй дитині всі гріхи,
     Якби ж ти знала, як тебе бракує!
     Той, хто як я, хоч раз усе втрачав
     Той кожну мить на варт скарбів цінує.

***
Як білим снігом сипле цвітом вишня,
І день за днем той цвіт летить-летить…
За ним роки невпинно тихо-нишком
Ідуть на захід, залишають мить
        Солодких снів та споминів щасливих,
        Десь там, за ними, пройдене життя.
        Ах, вишня-вишня, зваба чарівлива
        Немає в твого цвіту вороття.
Отак і я за тим пахучим снігом
Неначе б бігла, та нема куди.
Так тихо-тихо сипле цвітом вишня
Й оця весна у памяті  завжди.
***
Снова осень вокруг. Снова душу сжигают сомненья.
Не понять, не простить, не принять эту желтую медь
Дотлевает зола. По осеннему снова веленью
Догорают сады. И весь мир целый год будет тлеть.
За листочком – зима. За ключами – морозные ночи.
За осенним цветком – леденящая стужа ветров.
Снова нету тепла. Снова солнце забъется за тучи,

Но останется память золотых догоревших костров.

Немає коментарів:

Дописати коментар